Кам'янець-Подільський історичний

Додав(ла) Muza on 09.07.2011

На конкурс

Та вертається з часом все

І нікого ніхто не стер…

Через пам’ять тече Дністер,

Голос твій у віки несе…

Тендітна та світловолоса, наче ангел, вона спустилась на буковинську землю,аби вразити весь світ своїм чарівним голосом. Ім’я співучому ангелу – Лідія Липковська, всесвітньовідома оперна діва, щира патріотка і талановита жінка. Сьогодні в Бабині лише стара груша вказує на місце,де посеред розкішного фруктового саду стояла колись сільська двокласна школа. Там, у родині народного вчителя Якова Івановича Липковського і його дружини Домініки Валер’янівни 28 квітня (10 травня) 1884 року з’явилася донечка Ліда.

У дитинстві, як і всі діти, гралася під липою в дворі школи, пасла корів, плела віночки, співала. Так співати, як вона, ніхто не вмів. Голос мала, як дзвіночок. Здається, що любов до співу і призначення стати артисткою були генетично закодовані в ній і народилася разом з нею. У своїх мемуарах, Лідія Яківна пригадувала, як уже з раннього дитинства пристрасно мріяла про театр, про артистичне майбутнє: «Обставини, в яких я жила до 12 років, не сприяли розвитку мого музичного обдаровання… Глухе село Бабин на тихому Дністрі, скромна родина народного вчителя, відсутність будь-якого інструмента і якої б то не було музики, окрім хорового співу, все це не могло сприяти розвиткові і прояву мого хисту. Тим не менш, ніхто не заважав мені співати народні пісні і мріяти вчитися співу і стати артисткою» [4, с. 1].

З п’яти років виспівувала мов пташка, натхненно і радісно. Дарма, що єдиним вдячним слухачем був сільський священик, який завжди хвалив її і давав якийсь гріш на гостинці. «У сім’ї, – згадує Липковська, – забавлялись моєю пристрастю до співу, не надаючи цьому серйозного значення, багато сміялися з дівчинки-оригіналки, що уявляла себе майбутньою співачкою і мріяла про театр. Я задихалася в цій сільській глушині, мене кликав кудись якийсь таємний голос, і я часто, не тямлячись, втікала з дому, бажаючи потрапити в якесь місто, де я думала знайти хоч щось схоже на театр. Бідна мама ловила мене за лісом, приводила за руку уперту вередливу дівчинку і спересердя називала мене «ненормальною дитиною» [1, с. 26]. Батьки Лідії не бажали своїй дитині такого майбутнього. Та долі, як кажуть, і конем не об’їдеш. Так, мабуть, було їй на роду написано – звідати палку всенародну любов і холодну порожнечу самотності, осяйні вершини світової слави і гіркоту поневірянь та злиднів.

У 12 років Лідію віддали в гімназію до найближчого міста Кам’янець-Подільського. Це було для неї великою радістю. Місто! Театр!

У Маріїнський жіночій гімназії (тепер НВК № 8 на вул. Шевченка, 24) дівчинка навчалась п’ять років. Лідія була однією з кращих учениць за навчанням, проте за поведінкою їй не було рівних у неслухняності й бешкетності. Вона постійно щось зображала, розігрувала сценки, чим дратувала вчителів. Лідія Липковська дуже гарно співала в учнівському хорі, серед церковних півчих. Їй доручали вокальні сольні партії. Кам’янчани захоплено говорили про незвичайний голос чарівної гімназистки. Нині в НВК № 8 є музей Маріїнської гімназії, де екскурсоводи – учні 10-А класу – всім охочим можуть розповісти про історію будівлі, про права та обов’язки гімназисток, традиції у гімназії, коли тут навчалася Лідія.

Дівчина здобула досить гарну освіту, тому що підручники, за якими вона вчилася, купувалися в Києві, Москві, Петербурзі. По закінченні Маріїнської гімназії Лідія Липковська мала право бути домашньою вчителькою, але мистецтво з великою силою притягувало її до себе. В ній боролися, як говорила сама співачка, два «я», але наполегливий «хохляцький» характер змусив світ матеріальний поступитися перед світом мистецьким, духовним [3, с. 19].

Незалежний, рішучий характер, яким відзначалася Лідія Липковська з раннього дитинства, чітке усвідомлення своєї місії та ще непереборна внутрішня сила, що вела до омріяної оперної сцени, іноді спонукали її до вчинків несподіваних, на перший погляд, дивних і ризикованих.

Так було, наприклад, з її передчасним одруженням. Навчаючись в останньому класі гімназії, вона познайомилася із студентом факультету східних мов Петербурзького університету Христофором Маршнером, який приїхав у Кам’янець-Подільський до батьків на свята. Лідія Ліпковська наперекір волі батьків таємно повінчалася з Христофором і втекла з ним у Петербург. Її підштовхнуло на цей зухвалий вчинок не тільки палке кохання, а й прагнення, можливо, навіть неусвідомлене, бути ближче до театрів, до консерваторії, потрапити у великий культурний центр. Вона не мислила себе без музики, без пісні, а тут мусила зректися співу і гри на фортепіано, бо чоловік люто ненавидів це захоплення і кожного разу, коли чув, що вона співає, влаштовував гучні скандали [3, с. 19].

21 серпня 1903 року Лідія Маршнер стала студенткою Петербурзької консерваторії. Чоловік усе ще докоряв, звинувачував, навіть погрожував, та все було даремно. Вона взяла на руки донечку і назавжди пішла з дому колись любимого їй Христофора.

У консерваторії Ліда користувалася загальною симпатією. Подруги-учениці щиро захоплювались її чарівним голосом, любили за доброту, за веселу відкриту вдачу. Викладачам імпонувала її незгасима допитливість, якась фанатична затятість у досягненні поставленої мети. Порушуючи правила екзамену, Микола Андрійович Римський-Корсаков підкликав Лідію до столу комісії і запитав, чи співає вона арії Снігурочки, бо її голос ніби створений для цієї ролі. Вона пам’ятала це все життя. Ліда пізніше згадувала:«Його слова дали мені впевненість у своїх силах і послужили величезним стимулом до того, що я ще з більшою охотою, ретельністю і працелюбством стала вчитеся улюбленого мистецтва. Його слова, як яскрава провідна зоря, були переді мною на подальшому шляху моєї артистичної кар’єри, я ніколи їх не забувала, як і ту чарівну усмішку, з якою вони були сказані» [3, с. 22]. В квітні 1904 року керівництво Маріїнського театру запропонувало молодій актрисі дебют на академічній сцені. І Липковська вдруге порушила заборону своєї наставниці, знову з’явилась перед публікою в ролі Джульєтти. А вже 1 травня 1906 року двадцятидвохрічна вихованка консерваторії Лідія Яківна Липковська-Маршнер підписала контракт з дирекцією Санкт-Петербурзьких імператорських театрів як співачка лірико-колоратурного сопрано російської опери. На Маріїнський сцені Липковська дебютувала в опері «Ріголетто». У вересні 1907 року вона вперше співала партію Лакме.

Того ж літа Лідію Липковську відряджають до Італії для вивчення стилю італійських опер. Донька учителя з маленького бессарабського села вперше їхала у велику Європу. У Мілані їй неймовірно пощастило – її взяв у свій клас уславлений професор вокалу, диригент театру «Ла Скала» Вітторіо Ванзо.

Сеньйор Вітторіо завжди привітно зустрічав її, називав пестливим іменем Лідуся, тим не менш, коли якась гама чи навіть нікчемне групето не виходили гладко і чітко, так лютував, що доводив її до сліз.«Всі мої опери (всі ролі), – писала Липковська, – були пройдені з суворим маестро і коштували мені гірких сліз і страждань, за те на якій би я сцені не була, я сміливо і гордо демонструвала своє мистецтво співу, ні секунди не сумніваючись в тому, що роблю так, як треба. Наталія Ірецька і Вітторіо Ванзо були моїми провідними зорями у співі» [2, с. 58]. Через два роки вона вже співала на сцені «Ла Скала» у «Травіаті», «Лакме», «Пуританах». Після повернення з Італії опери за участю Липковської майже не сходили з афіш. Проте були прикрі невдачі і на Маріїнський сцені. Блідою й невиразною вийшла роль Ляльки в «Казках Гофмана» Ж. Оффенбаха, повним провалом закінчилася спроба зіграти королеву Маргариту в «Гугенотах» Д. Мейєрбера. Та все це, здається, проходило мимо неї. У її мемуарах і листах немає ні нарікань, ні жодного поганого слова про будь-кого з колег. 1 січня 1909 року Липковська залишила Маріїнський театр, а через тиждень уже співала Віолетту в «Російсько-Італійській опері» на сцені Великого залу консерваторії, якраз «напроти» Маріїнки, ніби навмисне для того, щоб доказати, що публіка купує квитки саме «на Липковську». І справді, відзначала преса, в залі було стільки слухачів, скільки не бувало в театрі з дня його відкриття [2, с. 59].

Згодом Липковська підписала контракт на три роки (від жовтня 1909 до вересня 1911 року) з нью-йоркською «Метрополітен» та операми Бостона й Чикаго. Дебют у Нью-Йорку Лідія запам’ятала надовго. Вона мала співати партію Віолетти у «Травіаті». Її партнером у ролі Альфреда був сам Енріко Карузо. Знайоме їй з дитинства прославлене ім’я, легендарна особистість, феноменальний голос… «Я з трепетом чекала репетиції і не вірила в те, що буду співати поруч з королем тенорів…» [3, с. 29].

Відпочивши місяць на Корсиці, вона приїхала у її рідний Бабин. Ліда пригадувала, як у дитинстві, вкладаючи спати її і сестру Софійку, батько хрестив їх і цілував, примовляючи: «Ви мені дорожчі за всілякі мільйони. Я не скаржуся на те, що я бідний, не маю грошей. Зате я маю таких дітей, як ти, Лідочко, і ти, Сонечко. Спіть спокійно».

Пригадавши ці слова, вона сказала батькові: «Спасибі тобі за ласку в дитинстві. Тепер твоя донька принесла тобі і мільйони. Купи невеличку ферму, переїзди з нашою численною родиною туди і працюй із синами у своєму господарстві». Батько й справді підшукав чудову садибу на березі Інгульця поблизу Миколаєва і до зими переїхав туди з усією сім’єю. З 1948 року Липковська – професор Тімішоарської консерваторії, найпопулярніша в місті вчителька вокалу, в якої прагнуть брати уроки не тільки обдаровані дівчатка, але й примадонни місцевої опери. Липковську запросили в Ліван на посаду директора Бейрутської консерваторії, і вона згодилася, оскільки в Бейруті жила тоді сестра Олександра [3, с. 42]. Однак не врахувала, що її сили вже не ті, і здоров’я не те, що раніше. Здавна хвора на діабет, вона потребувала домашнього затишку, постійного догляду і суворої дієти. Ослаблений організм важко переносив різку зміну клімату. Вона швидко втомлювалася і часто нездужала, а коли захворіла на запалення легень, то й взагалі змушена була залишити роботу. Не маючи змоги працювати, Лідія Яківна опинилася в жахливому становищі – безпомічність, самотність, злидні, повна залежність від милостині родичів і друзів. (Вставка Фото 2)

Притаманна їй з дитинства впертість і наполегливість, віра в те, що безвихідних ситуацій для неї не існує, примушували її боротися до останнього. Та в цьому поєдинку їй не судилося перемогти. 22 березня 1958 року серце великої співачки зупинилося навіки [2, с. 76]. Вона померла на 74 році життя далеко від отчого краю, під чужим байдужим небом. І ось через 4 десятиліття вона повернулася у край свого дитинства. Повернулася звучанням чарівного голосу (нехай і в прадавніх недосконалих записах), вулицею свого імені і шкільним музеєм у рідному селі, захоплюючими оповідями вчителів і допитливим блиском дитячих очей гімназисток.

Список використаних джерел та літератури:

1. Андрущак С. Перше визнання таланту / С. Андрущак // Рідне слово. – 2003. — № 21; 19 липня. — С. 6.
2. Арабаджіу Р. Зачарована піснею. Сторінки життя і творчості Л.Я. Липковської. Довідник. – Кишинів: Література артістіке, 1977. — С. 52-76.
3. Арабаджіу Р. Доля примадонни. Спогади і документи про життя і творчість Л.Я. Липковської / Р. Арабаджіу. — Кишинів: Література артістіке, 1989. — С. 19-50.
4. Ківільша Г. Кам’янецькі сторінки життя Лідії Липковської [Електронний ресурс] / Ганна Кілільша // Матеріали Міжнародної наукової конференції «Роль націй і народів у формуванні історико-культурної спадщини Хотинщини» (жовтень 2003 року). — Режим доступу: http://www.bucoda.cv.ua/Hotyn1000/kivilsha.html

Ольга Довгань, Світлана Недокус

учениці 10-А класу

Кам’янець-Подільського

НВК №8

Доречно:

1. Всім Джульєттам Джульєтта. Лідія Липковська
2. Іван Нетеча – людина і педагог (нарис про життя і професійну діяльність)
3. Постать Івана Огієнка в погляді сучасного студентства
4. Зоресвіт
5. Олег Будзей – відомий сучасний краєзнавець Кам’янця-Подільського
6. Легенда про зорі
7. Пагор В.В. Я вдячний сайту «Кам’янець-Подільський історичний»: ексклюзив, мемуари, повсякденність

Категорії: Загальна, Конкурс, Культурні діячі, Персоналії
Теги: Кам’янець-Подільський, Конкурс, Лідія Липковська, НВК№8, Ольга Довгань, Світлана Недокус, співачка, учениці