Кам'янець-Подільський історичний

Додав(ла) Muza on 30.06.2010

Наукові праці Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка: Історичні науки. Кам’янець-Подільський: Оіюм, 2009. – Т.19: На пошану академіка В.А. Смолія. – 568 с.- С.93-116

Анонімна Віршована хроніка (1682 р.) є унікальним джерелом з історії України. Дану пам’ятку ми виявили у польських архівосховищах ще у 1978 р. і умовно назвали “Віршованою хронікою” (далі – ВХ)[1]. Це значна за обсягом хроніка-поема містить у собі опис подій 1648–1681 рр., хоча її автор робив часом глибші історичні екскурси. Незнаний автор був жителем Поділля, тому ВХ можна назвати й “Подільським літописом”. Автор даного твору був шляхтичем, ревним католиком. Колись можна буде навіть встановити його ім’я, оскільки він говорить про себе як активного учасника ряду подій середини – другої половини ХVІІ ст. на території Речі Посполитої, насамперед на Поділлі. Він, зокрема, брав участь у битвах під Берестечком (1651), Опочном (1655), Чудновим (1660), воюючи, зокрема, під прапорами коронного гетьмана Станіслава Лянцкоронського, боронив Краків від шведів у складі війська Стефана Чарнецького, боронив і Ярмолинці від козаків Гоголя влітку 1667 р. Як свідчить автор ВХ, він власними очима бачив у Kaм’янці-Подільському навесні 1667 р. (під час свята Благовіщення Пресвятої Богородиці) пророче видіння на хмарах: змія (дракона), який роззявив пащеку на Україну. З цим драконом він пов’язує турецького султана Мухамеда ІV (панував у 1648–1687 рр.), якого називає також “бичем Божим”, внуком Люцифера і нащадком Левіафана (тут доречно згадати про апокрифічний образливий лист запорожців турецькому султану). Левіафан – це згадуване в Біблії (Йов, 40:20; Іс., 27:1) чудовисько, яке жило у воді і нерідко його пов’язували з драконом.

Автор ВХ був свідком і достатньо активним учасником військово-політичних подій у Поділлі 60 – початку 70-х рр. ХVІІ ст., він часто згадує Кам’янець-Подільський і Ярмолинці (можливо, саме з цього містечка він і походив чи мав тут маєтності). Поза сумнівом, він мав приділити велику увагу падінню Кам’янця-Подільського у 1672 р., двічі обіцяє читачеві детальніше про це розповісти, досить ґрунтовно розповідає про підхід турків до столиці Поділля і про оборонно-мобілізаційні заходи військового командування Речі Посполитої та місцевої шляхти. Однак, на найцікавішому місці ВХ вона уривається, а її останні збережені аркуші є дещо дефектними, обірваними. Отже, ВХ не має ні початку, ні кінця, котрі були втрачені. А якраз тут вміщувалися ім’я автора та інші дані, що стосувалися і автора ВХ, і його твору.

Загальна історична концепція автора ВХ, його ставлення до національно-визвольного руху українського народу, характерні риси його творчої манери як талановитого поета нами вже були висвітлені раніше [2], тому тут не будемо на цьому детально зупинятися. Підкреслимо, що і у наведеному нижче фрагменті автор ВХ не приховує ненависті до українських повстанців, він не шкодує для них найобразливіших слів, відносить повстанців до слуг диявола, називає їх “казуками” (в українській мові цим словом називають гадюку та шкідливих жуків) і т.д. Так само він трактує і кримських татар, і ногайців (“вовки” тощо), особливо коли вони підтримували українських повстанців. Варто відзначити, що автор ВХ недолюблював королів Яна-Казимира та Михайла Вишневецького, однак вважав, що відречення першого від престолу було справою поганих дорадників, серед яких називає, в першу чергу, сенатора, великого канцлера коронного і примаса (гнезненського архієпископа) Миколая Пражмовського.

Як глибоко релігійна людина, всі важливі сюжети свого твору автор завершує своєрідним рефреном: закликом до Бога помилувати грішників, живих і мертвих, невільників, гребців на турецьких галерах. Не випадково він приділяє увагу різним знаменням, насамперед він згадує про ікону Богородиці, яка плакала, віщуючи біду. Цей образ знаходився у церкві, вирубаній у скелястому березі Дністра. У іншому випадку, він переказує пророчі проповіді кам’янецького кафедрального проповідника, єзуїта Іжикевича.

Улюбленим прийомом автора ВХ є обігрування імен та прізвищ. Зокрема, він обігрує прізвища гетьманів Богдана Хмельницького (“Хміль”), Юрія Хмельницького (“Хмелик”), Петра Дорошенка (“Доруш”, тобто натякає на дієслово “рушити, руйнувати”; цього гетьмана автор ВХ називає також “пугачем”, “кудлачем”). Дії Дорошенка він розглядає як логічне продовження дій Богдана Хмельницького, тобто Національно-визвольної війни 1648–1658 рр.: те, що Хміль захмелив, його син Юрій прихмелив, а Дорошенко дорушив (його він також називає “Юдою”, гіршим від Богдана Хмельницького; “зрадником”, “лютим псом”, “собачою матір’ю”, звинувачує у скиненні хрестів з православних храмів у Кам’янці-Подільському, у чому він дуже близький до деяких українських літописців). Автор ВХ і в завершальній частині свого твору не пропустив оказії вже вкотре використати гру слів, зокрема назвав коменданта польського гарнізону Кам’янця-Подільського півнем, який хоробро бився з “пугачем” (Дорошенком) та “вовками” (ординцями).

Все це яскраво виявилось і у описі ним подій на Правобережній Україні, переважно на Поділлі, у 1672 р. Тут мова йде про війну на Поділлі між українськими військами Петра Дорошенка та польськими військами під командуванням польного гетьмана коронного Яна Собеського (цю посаду останній обіймав у 1666–1668 рр., потім був великим гетьманом коронним у 1668–1674 рр., врешті – королем Речі Посполитої у 1674–1696 рр.) та менш важливих польських воєначальників – підляського каштеляна Лужецького, Прусиновського, врешті – гетьмана Михайла Ханенка та його прибічників.

Незнаний автор при написанні ВХ мав під рукою ряд писемних джерел, про які ми говорили у попередніх статтях. У даному фрагменті він спирається переважно на усні джерела, зокрема говорить про власні спостереження та чутки, що ходили Поділлям, які були принесені купцями (греками, вірменами, караїмами), свідчення очевидців. Використання джерел даної категорії значно підвищує цінність ВХ, бо тут повідомляється чимало оригінальних та важливих даних. Досить цінним є весь опис подій 1672 р. Автор наводить тут чутки про підготовку турків до походу, про бої у Четвертинівці і під Батогом, в яких брали участь як польські, так і українські козацькі війська. При цьому він критикує короткозору політику уряду Речі Посполитої, який недооцінив небезпеку турецького нашестя, навіть кам’янецького біскупа та равського каштелянича Грудзинського (останній своїми наскоками на Молдавію прискорив нашестя турків, а сам ганебно втік). Дісталося і коменданту Кам’янця-Подільського, який під приводом браку провіанту добився виводу з міста частини польських військ, і шляхтичам-боягузам, які втекли від турків до Варшави, навіть і до Риму. Він із сумом порівнює військовий потенціал Кам’янця-Подільського і Поділля в цілому в той час, коли його облягав Богдан Хмельницький (1655 рр.), і під час турецького нашестя (1672 р.). Автор ВХ подає також важливі дані про ситуацію у Кам’янці-Подільському напередодні приходу турецьких військ, особливо про підготовку кам’янчан всіх національних громад до облоги, називає деякі міські башти і відповідальних за їхню оборону.

Автор ВХ дуже добре знав українську мову і збагачував українізмами свій твір. У даному фрагменті він вжив такі слова як “зараз”, “біда”, поговірку “страхи на ляхи”. Знав він і татарську мову, часом вставляв у текст ВХ і татарські слова. Взагалі – мова автора “Віршованої хроніки” є яскравою, образною, багатою на порівняння та алегорії. Так, полонені ординцями люди за словами автора ВХ, що були поведені на аркану до Криму, скакали, як “горобці на нитці”. ВХ містить у собі також чимало натяків, архаїчних та діалектних слів, часом запозичених з інших мов. Через це її переклад є своєрідним розв’язуванням ребусів та шарад, а дати адекватний переклад тексту часом дуже важко, не завжди можна дати однозначну відповідь чи переклад. Додамо, що значна частина пам’ятки писана досить нерозбірливо, тут є чимало різних дефектів та поправок, що теж дуже утруднює переклад.

У даній статті ми обмежимося наведенням уривку “Віршованої хроніки”, поступово завершуючи розшифровку та публікацію нами твору. На сьогодні нами вже видано переважну частину цієї хроніки, тут робиться ще один крок на шляху до закінчення цієї роботи.

Текст, набраний жирним шрифтом, означає заголовок підрозділу, який писався на кожній сторінці ВХ угорі. Підкреслення нами деяких слів означає, що у польському тексті оригіналу напроти них на маргінесах стоїть “ліхтарик”. Окремі слова, що їх не вдалося прочитати, позначаються нами таким чином: (…)*, а відсутні через дефект рукопису невеликі фрагменти тексту позначаються іншим знаком: [...]*.

Примітки:1. Бібліотека Польської Академії наук у Кракові. – Відділ рукописів. – №1275.2. Мыцык Ю. А. Записки иностранцев как источник по истории Освободительной войны украинского народа 1648–1654 гг. – Днепропетровск, 1985. – С.55-60; Його ж. “Під городом Корсунем…” (з історії пісні про Корсунську перемогу) // Жовтень. – Львів, 1983. – №7. – С.100-102; Його ж. Буремний 1648 рік (добірка неопублікованих джерел) // Національно-визвольна війна українського народу середини ХVІІ століття: політика, ідеологія, військове мистецтво. – К., 1998. – С.307-311; Його ж. Батозька битва очима автора “Віршованої хроніки” // Пам’ять століть. – 2002. – №2. – С.37-49; Його ж. Берестецька битва 1651 року очима її учасників // Пам’ять століть. – 2001. – №2. – С.28-69; Поезія – 87. – К., 1987. – Вип.1. – С.171-184; Мисик Ю. Із рукописної віршованої хроніки другої половини ХVІІ ст. // Київська старовина. – 1993. – №3. – С.46-56; Його ж. Чуднівська та Слободищенська битви 1660 р. на сторінках “Віршованої хроніки” // Архіви України. – 2005. – №4. – С.76-103; Його ж. “Віршована хроніка” про завершальний етап Національно-визвольної війни українського народу 1648–1658 рр. // Історичний журнал. – 2004. – №1-2. – С.98-110; Його ж. Пилявці, Львів, Замостя: події початку Національно-визвольної війни на сторінках “Віршованої хроніки” // Україна в Центрально-Східній Європі. – К., 2006. – Вип.6. – С.509-547; Його ж. Дрожипільська битва 1655 р. на сторінках Віршованої хроніки // Journal of Ukrainian Studies. Summer-Winter 2004. – V.29. – №1-2. – С.311-334; Мицик Ю. З “Віршованої хроніки” (до 350-ліття Жванецької битви та оборони Буші) // ІІ Міжнародний науковий конгрес українських істориків. Українська історична наука на сучасному етапі розвитку. – Кам’янець-Подільський, К., Нью-Йорк, Острог, 2005. – Т.1. – С.73-84.3. Яворницький Д. Твори. – К., Запоріжжя, 2004. – Т.1. – С.348.

***

// (арк.164зв.)

Z kasztel. podlask. r. 1672 zaś wojskowi ciągną w Ukraine.

Przez rok przeszły i ten o smoku rozdartej paszczeki

W Podolu, w Ukrainie wieśći, ciągnącym przyz morze, rzeki

Ku Polszcze pod Kamieniec zewsząd głos i huk spiżąbrzmiącej,

Z armatą srogą, z janczary potęgi wszelkiej kołącej.

Bo Dorusz, hetman-zdrajca, pilnie chodził około tego,

Aby smoka zwabił na krew narodu chrześćiańskiego,

Zostawszy na miejscu Chmila Judą, tym bardziej zdradzieckiego,

Pogaństwu za trzydzieśći srebrnych przedawszy, został milszym

Krew niewinną rozlawszy owiec i podawszy w niewolą,

Krzyże z cerkiew, z domów Bożych pozrzuciwszy swą wolą.

O nieszczęsny Doruszu! Czemu z ciebie tak pies zajadły,

Nie dość, żeś zrzucił krzyż, na niego szczękając, ugadły (?),

Ałe jeszcze doruszyć chcesz tu i owdzie przewracając,

Nie tylko sam kąsając z pogaństwem, łecz smokowi podając.

Stąd nie mniej od swego hetmana wojsko swym* ulegowane,

A hetman z niektórymi od króla i wojsko zjednane

Za ordinansem idzie z polskim kommunikiem Łużecki,

Dość człek z sercem rycerski i do bitwy mołodecki

I z dragoniami pewnemi przy działach połnych, strzelbie,

Kwapiąc się, by mógł obegnać ruszenie Chanenka gębie,

A usarskie chorągwie pod Husiatynem stanęli

Z Prusinowskim, mieniąc, że się pod Kamieniec będą mieli,

Gdyż dla tureckiego smoka na mosty drzewa gotują

Wołosza, mułtanie żelaza i insze materye sprawują,

Prowianty wiozą, siana robią, lody w sklep chowają

Dla trunków, wszelkie rzeczy w ziemi wołoskiej obmyślają,

Dawają znać podolanie z róźnych wiadomośći,

Mając przestrogi, iż będą wstrąsnionie owych ośći,

Bądź się poki będę mogli zicząc (?), łecz gdy przyjdzie w długo,

Bez ludzi potrzebnych fortecy krew musi pocieć strugą

I fortece utracić, bądź nieszczęsnie traktować,

Łecz mając to wieść pewną, co inszeo wzięto rokować,

Gdy nie tylko od hospodarów chrześćiańskich przestrogi

I inszych panów wołoskich, mułtańskich, z Węgier ostrogi,

Pobudzające łeniweo konia do swej czułośći

Do obmyśłenia zdrowia całośći* wkoło siebie samych całośći.

Już kupcy i ormianie twierdzą, że wojska na oczy,

Już graekowie, karaimowie prawią, że turczyn toczy

Karthany, pułkartania z wszelką ku dobyciu gotowośćią,,

A tu u dworu łedwie nie u całej Rzeczypospolitej

Bajki to ulotki (?), strachi to na lachi, kunszt znamienity

Z panów ruskich, w ostatku sam hetman oznajmuje

[...]* jeden że cel polny, zmierzając wtąż obwieszczuje,

[...]* kawy to nie dopiro o tym bają, to sprawa

{…}*ów coś (?) contra w ich sercu z owych ta sława // (aрк.165)
R. 1672 turczyn pod Kamieńiec ciągnie.

Już nie tylko z Ukrainy, łecz z Wołoch jezne (?) w lyki (?),

Bo wojewodzić rawski Grudziński z ochotnych więc krzyki

Wolą swą wpadał do Wоłoch i niektórych podolan przywodził,

Rwał, zabijał wołochów i coraz z wieśćią godził,

Zrozumiawszy rzeczy i sam wymknął z Kamieńca z swemi (?)

Stargowawszy na cudzą skure, nie czekał z noszkami swemi,

Przywiodł gośćia, łecz się zaś umknął przed nim, wskazał częstować

Pospolicie, kto rad, gdy nie chce sam, przez inszych zwykł traktować,

A i temu nie wirzą, diffidency im przypisują

Tak ci, gdy Bóg chce skarać dla niezgod (?), tak się rzeczy snują,

Już się zprzysiągszy na ręce króla, ojczyzny podolanie,

By wiernie, jak mogąc, fortecy dotrzymywać w tym zdanie,

By do hetmanów i króla wyprawić z koła swojego

Na żywy Bóg przez wnętrznośći miłosierdzia Onego,

Aby ludzi obmyślono, bądź wojsko swe podstąpiło

Dawając tec racje, iż dawnym trybem tak się twierdziło

To miasto i swiżym, gdy Chmiel w kilkakroc sto tysięcy,

Tak z ordami, jak z moskwą, chciał pożyć krwawemi miesięcy

Pisało się ludzi do obrony na dwadzieśćia tysięcy,

Drugi raz na szesnaśćie, jeśli nie przechodziło więcej

(okrom ludzi zaciężnych wojskowych stanu zlużąlskiego,

Dwanaśćie tysięcy było samopalnika chłopskiego).

A to że i samo wojewodztwo nie tak zwojowane

Miało za swe własne pieniądze insze ludzie przydane

Na ten czas jeszcze nieprzyjaciel nie tak był zrujnował,

A teraz nad dwa-trzy tysiące więcej wszego nie zrachował

I temu wierzyć nie chcą, o to praezidium obiecują

In quantum będzie własna potrzeba tak rzeczy cukrują,

Już o cudach Samego Boga i Matki Jego piszą,

Że pod Chocinem nad samym Dniestrem со to wszystcy słyszą,

I widzą cudownie w cerkiewce, w skałe więc samorodnej

Obraz Mary Panny płacze pobliz Kamieńca czći godny.

Wtąż w Podolu insze cuda, znamiona i róźne znaki,

Iż myszy wojskami przez Dniestr płyną, co (?) widział był taki,

Których na rok tak rzecz sroga przed turecką się ziawiła,

Iż gdzie dwa korce zboża, tam trzeci myszy wszem iśćiła

I to tłumią w cerkwi bydź (…) myszy w śmiech (…)*,

A w tym pewnym ludziom regimentowi ordinans dają,

By się zemknął pod Kamieniec i więсej in quantum by trzeba,

A te in quantum nie jednego do nieszczęśćia przywodzi

I te in quantum w ostatnią zgube ojczyzny wieść godzi.

Mamy teo po te lata doświadczenie, że już biją,

Biorą miasta, fortece, prowincye, zli się wszędzie wiją,

Wiodać za szye, za czupryne, a tu in quantum trzeba

A tu już* dość złego in tantum nie będzie więcej jadł chłeba,

A kiedy już będzie większa potrzeba, jak w ten raz, niż skona,

Gdy jeszcze żyw i może się po*ratować z głowy nie z ogona // (aрк.165зв.)

Kasztelan podl[aski] r. 1672 regimentarz do Chanenka z wojskem.

Coż jeszcze kommendant kamieniecki z radą swą czyni,

O co napotym hetman wielki, mając te przyzczyne, wini,

Iż wielkie szkody w komorach swych od zołdatów mały (?),

Prosi z miastem hetmana, by się ci ludzie zytrzymały

Wbliż Kamieńca, by tym czasem fortecy nie ogłodnili,

Co to zaś było wbrew podolanom, onych że winili,

Że praezidium przyjąc nie chcieli i tych ludzi wzięto,

Aż gdy zaś na żywy Bóg proszą tą (?) rzeczą im przyсіęto,

A kommendant o to prosił in quantum już trzeba będzie

W sam raz przed przyjśćiem tureckim, а za (…)* wszędzie.

O to i tu przywodzi in guantum in tantum do złego,

Bo lubo przyszło ludzi tysiąc w regestrze zrachowanego

Przez (?) dawniejszego, łecz na papirze więcej mianowanych

Przed samym przyjśćiem turczyna w ten raz właśnie pozmykanych.

O czym niżej, a w tym immediate orda Perebynosa,

Chanenkowego sotnika w kilkaset ludzi do jego nosa

Złeciała się i opasała w Czetwertynowce z kozaki,

Który dość mężnie dni kilka się bronił przy wodzie był taki,

Gdyż już Dorusz ze wszystką swą potęgą, z chanem, z ordami

Szedł ku Chanenkowi i wojsku całe* polskiemu z kozakami

Przywitawszy się i pozdrowiwszy z Chanenkem miłe,

Dali odsiecz Perebynosowi, biwszy orde tejże chwiłe,

Łedwie rekuperowali, aż ci tuż z hanem już ordy

I Dorusz z kozactwem, nie mieszkając, poszli z sobą w kordy

Kasztellan podlaski od Batoha, Chanenko z Ładyżyna,

Wyszedszy, skupił się i wszelka ochotna drużyna,

Ałe gdy już szczyrze poczęli sobie zazirać w oczy

Regimentarz, jako mąż kawałerski, odważnie skoczy,

Zasadziwszy tysiąc-drugi dragony nad Buhem-rzeką,

Z którym i insze rzeki w Łyman, w Czarne morze, cieką,

Wsparł i bił razów kilka potężnego nieprzyjaciela,

Aż się był zmieszał jako wilk ztrwożliwy już z wiela

Przyznać jako kawałersko gromił staropolską szablą

I gdyby w poprzęczke tego* szczęśćia zażył, a nie złośćią diabłą

Doruszenkową han z ordami był w tym informowany,

Aby z ordą w tył, wzwyż, w niz przez Boh się przeprawowany,

Mógł zaszkodzić, tryumph by pewny otrzymał na tym polu,

Łecz gdy jeszcze skoczył, wsparł, bił, dodając ordzie bolu.

W czym mu też i Chanenko poniekąd pomagał ochoty,

Oznajmuje mu Chanenko, iż dość tej krwawej roboty,

Ordy się przeprawują nam w bok, w tył już wszystką potęgą,

Chcą nam oraz bydź z kozactwem zewsząd następną mitręgą,

Oznajmiwszy, ruszył się z Ładyżynu swym taborem

Ponad Buhem-rzeką, strzelając się obronnym odporem

Nie czekał regimentarza z wojskiem polskim ku sobie

[...]*a jeszcze regimentarz umyślił (…)* w tej probie,

[...]* Chanenko wszczął ustępywać, snadniej już obskoczyć

[...]* nieprzyjacielowi przyszło i wkoło obtoczyć // (aрк.166)

R. 1677 regimentarza Chanenko zmylił.

Bądź mężnie i w ten raz stanął z łechi, łecz gdy mocą wsparto

Aż przyszło ku Ładyżynu mknąć z czupryną obdartą,

Bo szczęśćie jak w kostki grał, bądź służy aż w raz opuśći,

Czasem masłem szmaruje, drudzy aż w zębach chruśći,

Bo jako po te razy pod szaniec się zmykali odstrzylano

W ten raz przebijając się przez orde i szaniec mijano

Aż pod samy Ładyżyn musieli ciąć pilnie rączego,

W czym nie praw Chanenko, że nie oczekiwał onego,

A dragonia tam, która do koni dopaść nie mogła,

Gdy ich obskoczonych ta clades nieszczęsćia przebodła,

Bądź wiele z officierów i onych koni dopadszy,

Uchodzili z wojskiem, jako mogąc, w też tropy ugadszy.

O to niemało przecie zginęło od szabli tatarskiej,

Jako od samopału kozackiego w chwily brawarskiej,

Byli i ci, którzy na arkanie w Krym powędrowali

Nieszczęsnej doli śpiewając, jak wróbl na nici skakali,

Nie tylko z tych ludzi, łecz wiele (?) towarzystwa znacznego

Wpadło w ręce pogańskie, zatym losem przypadku tego,

Co słysząc i szlachta o tym ogniu w (…)* się nie sparzyli,

Kto był mądry, do Polski, nie do Kamieńca, pośpieszyli,

Jako widze, łepsza była temu, kto się brał wbliz Rzymu,

Aniż owemu, co się zastawiał piersią (…)* w dalsz Krymu

Przeto na ordę ochota nieco przygasła napotym,

Gdy wojsko z kozactwem Chanenka w swar i z samym szli o tym,

Aż wszczęli sobie zać przysięgać względem zbracenia swego,

Dopirz się zastawiali mężnie przeciw pogaństwa tego.

Co obaczywszy, han i Dorusz stanęli pod Batohem.

O jak nieszczęsny łechom jesteś, a w tym miejscu worohem,

Pierwszy Kalinowski zafarbował hetman krwi kałyną

I tu Łużeckiego na łużną, gdy (?) przybolało przyczyną,

Bądź raczej Chanenkową, łecz tak pogan, kozaków łożył,

Że aż sami sercu mężnemu dziwiłi się, tak położył,

Dołożyłby do ostatka trupem pogańskim, by nie grzechi,

Łechów Bóg karał, ałe że się (?) (…)*, że nie śmiechi,

Posyłając z językiem, z tym-owym han i Dorusz coprędzej,

Aby się łepiej sprawił turczyn, a przydał nędze do nędzy

Wszystkiej Koronie Polskiej i Kamieńcowi sławnemu,

Że teraz masz czas i skłonić się majestatowi twemu

Dorusz chce z kozactwem, stąd widząc, że nie wskurają z łechi,

Że mu mężnie i Chanenkowi stawają, dudy w miechi

Włożywszy, zpod Batoha pod Kamieniec już idą,

Na przеjem z wojskami swemi, by Kamieńcowi większą bidą,

Pan podlaski zaś regimentarz i Chanenko z swemi,

Zbyt otarszy się o nieprzyjaciela, zażywszy rady,

Aż ku Polesiowi wychodzą w Polske, dla dalszej zwady,

A teraz przez imie twe, święty Boże, radź, by

Owce i barany nie zaginęli więc do ostatka

[...]* pogańscy zjedli, że ich z [...]*

[...]* // (aрк.167)

Roku 1672 caesarz turecki ciągnie pod Kamieniec.

A tak, gdy już pro ultimo podolanie z koła swego,

Że już na Cycorze smok turecki z paszczeką jadu złego

Aż też k temu miejscu przyszedł, gdzie się na obłokach wskazał,

Wbliz Chocinia, bądź pod Chocin, i tam z wojskiem się ukazał

Machomet, który macha (…)* róźnym narodem dawa,

Potomek Łewiana, smoka, wnuk Lucypera się uznawa,

Bicz Boży stąd znać z przejrzenia Boga Wszechmogącego

Wprzód na Batohu han z Doruszem zacioł imieniem jego,

Zaś napotym trzeciego roku i sam stał pod Batohem,

Jak niżej przeczytasz, jakim łechom, moskwie był worohem

(osobliwie kazuckiej gadzinie stawszy smoczą głową)

Z Doruszem, psią matką, i hanem, ojcem wilków, rzekł słowo,

Aby temi posczwawszy, z owemi się zakradszy, swe złowił,

A zgubę chrześćiaństwu, Polszcze, Kamieńcowi zgotowił,

W paszczekę swą nagnawszy, gotowym cieszył się harapem,

Stąd nie zrzkąc się z turkami, róźnym narodem i arapem,

Z Zamorza od morza Białego, Czarnego z wojski wszemi,

Ałe nawet z narody od posłednich granic róźnemi

Wzruszył i przybył, rachując się w kilkakrot sto tysięcy,

Jakoż kto się kołwiek na tym znał, przyznał, że jeśli nie więcej,

Samych jańczar kładli na sześćdziesiąth (procz inszych) tysięcy,

Jak to azapów i szerszenistów ochoczej hawenci,

Do dobywania miast, fortec i czat z wojsk tychże róźnego,

Mając z sobą w pułchrześćian, zawojowania dawnego.

To rzecz dziwna, że kaznodzieja katedry kamienieckiej,

Ksiądz Irzykiewicz, jezuita, w mowie swej nie niemieckiej,

Każąc dobrze przed tym, gdy Chrystus nad Jeruzałem płakał,

Iż za hrzech łechów i podolan o tej a o tej godzinie,

Ten mię Duch załeciał, iż te miasto Kamieniec zginie,

Wszystke rzecz applikując, nawet sam czas i insze znaki

I jako prognostakował, tak się stało, był taki,

Że wszystkie grzechi, dla których Bóg miał karać sprawedliwie,

Kożdemu stanu wyrznął, że Bóg z pomstą czekał nie mśćiwie,

Aż teraz czas przychodzi za niezgodą nie poprawą

Obstupuerunt comae (?) vox fau cibus haesit tą spławą.

Stąd biskup kamieniecki z duchowieństwem i inszą głową

Wszczęli zrazu złotem do Boga się uciekać, bądź błotem

Skończyło się, jako niżej zrozumiejesz, którym obrotem,

Bo gdy mieli podolanie osobliwą swą radę,

Uczyniwszy porządek dawny i pilny na tą zwade,

Wprzód, jakom namienił, Bogu to oddali i przysięgli,

Aby się zdrady z koła tego recerskieo nie łegli

Do czego jurysdictye applikować się musieli

Miasta teo polska, ormieńska, ruska tedyż się mieli,

Zrewidowawszy ludzi, prochi, kule, nawet żywnośći,

Wszelką municyą opatrzywszy i armat ciężkośći,

Bramy, baszty, zamki, mury, skały, przyskałki k [...]*

Rozdzieliwszy na roty, bądź sotnie, osadzili z [...]* // (aрк.167зв.)
Pod Kamieniec r. 1672 turczyn ciągnie wielką potęgą.

Oddali zamek stary, nowy, jako rycerstwa głowіę,

I miasta teo generałowi podolskiemu w swym słowie,

Który z żołnierstwem róźnym wziął to na siebie więc сałe,

Mając za koadjutora Humieckiego w murach, w wałe

Z rotmistrzami, porucznikami i officyerami,

Krótce pisząc, a nie łycząc z ochotnikiem, z żołnierzami

Pułtora tysiąca rachowano i to na papierze

Dość szczupłe praezidium w tak wielkich machin zawirze:

Tysiąc żołdatów, dwieśćie piechoty zwykłej zamkowej

Tczterdzieśći semenów wtąż kyanow kupy starej nowej

Chorągwi trzy polskich po sześćdziesiąt koni komonnika

Tylko w liczbie, a nie w samej rzeczy wojennika,

Miastem zaś Lanckoroński, podkomorzy, disponował,

Za koadjutora sędzia podolski rząd swej additował

Wtąż ochotnikem szlacheckim i zabieżańskim rządził

I pewnie by z miastem (gdyby łaska Boża z zamkem) nie zbłądził

Sześćiu zaś obebrano w tym przedniejszej godnośći,

Między któremi pierwszy biskup kamieniecki z swej pobożnośći,

Gdyby od kwatyr od obrony na ten czas odeść nie mogli,

Stany rycerskie i insze, by turcy serc nie przebodli,

Dali im to w moc, cokołwiek oni w tym razie uradzą,

Że na tym wszystcy mają przestać i na tym się zasadzą.

Brama też Lacka includowana z swemi baszt pozory,

Wtąż Ruska z takowym że kruszgankiem wroty, zapory

Ludziom w tym godnym i z magistratu sławnym z owym przydaniem,

Rozumu biegłego i we wszem sprawnym dobrym zdaniem.

Tamże szlachcie starożytnej województwa Podolskiego

Trzy (?) kwatyry z mieszczani miasta tego sławnego

Mądrze i rozsądnie z pomieszaną narodów róźnośćą

Osadzano z wierną Bogu i panu życzliwośćią.

Placowa też w rynku i w zamku straż w pogotowiu cała,

Woda od wodowozów wtoc (?) zwieziona dla ognia stała

Strażnik zaś z strażą swą pomiędzy skałami pilnował

I jako bydź ma kożd według urzędu swego rzecz kierował.

Armata też w dział kilkadziesiąt w swojej gotowośći

Od najwększeo do najmniejszeo w swym rządzie i czujnośći.

A tak, gdy turczyn przez Halił pasze jazdą swą infestował

Przez janczar konnych, spieszywszy się, strzylać w miasto wskazował

Któremu jeszcze mężnie się oppirali żołnierze

I szlachecki ochotnik, przycinając kołnierze

I wprzód jeszcze pod Zwancem Lanckoroński z swojemi,

Bądź tam łythkowie zaraz przewirgnęli się zmiennemi

Zaś podjazdami swemi łechi o miłe się śćierali

Między któremi dwoch spahyow znacznych też dostali

K[tóry]ch się dobrze sprawiwszy, posłali nawet z temi

[...]* Bóg, by przynamniej już radami zdrowemi

[...]* w Kamieńce ciż pod Husiatyn usarze

[...]* w mile w takowym ojczyzny zawarze

[...]* kazawszy kurka na kamienieckiej basztie

[...]* ekli czynić tego niekaśćie

[...]* do boku hetmańskiego

[...]* wilcy [...]*”

“Ліхтарики” на маргінесах.

Aрк.64зв.

Od Sobieskieo.

Kasztellan podlaski idzie w Ukraine.

Z chorążym hetmańskim, których ze dwa tysiące.

Aрк.165

Z tureckiej, wołoskiej ziemie w Podole.

Aрк.165зв.

Regimentarz.

Aрк.166: (ліва сторона)

Osobliwie Stokowski, Kuzmiński i inszy.

(права сторона)

Bo się musiał sparzyć nie mów miał dziełe, łecz (…)* szkodę, gdy nie jeden w ostatni kres uwięził swą brodę.

Aрк.167

Posłali do króla i hetmanów podolanie, prosząc pro ultimo posiłki ludzi i odsiecz, łecz i temu mniej wierzą.

Na te Ewangełyą, gdy rzekł.

Na króla przysięga i Rzeczpptą, aby dotrzymywać wojnie(?).

Aрк.167зв.

Mikołajowi Potockiemu.

Chorążeo podols(kiego).

I tych mało było do domów uciekło.

Grudeckiemu, wojskiemu łatyczowskiemu.

Druga Makowieckiemu, stolnikowi latycz[owskiemu].

Do Lackiej Marcin aptykarz.

Do Ruskiej wojewodka (?) z mieszczan (…)* odni ludzie.

[...]* ckowski.

***

// (aрк.164зв.)

Року 1672 військові із підляським каштеляном йдуть в Україну.

Протягом минулого і цього року про роззявлену пащеку дракона

Пішли вісті в Поділлі, в Україні про те, як він лізе через море й ріки

На Польщу, під Кам’янець; звідусіль поголос i брязкіт зброї.

Він йде з сильною артилерією, з яничарами, всілякою холодною зброєю.

Бo Доруш, гетьман-зрадник, старанно клопотався про те,

Щоб привабити дракона на кров християнського народу;

Ставши на місці Хмеля ще зрадливішим Юдою,

Продавшись за тридцять срібняків, він став поганству милішим,

Проливши невинну кров овець і віддавши їх у неволю,

А хрести з церков, з домів Божих, поскидавши зі своєї волі.

O нещасний Дорушу! Чому з тебе такий лютий пес?!

Тобі не досить того, що скинув хреста, на нього гавкаючи, улесливий (?),

Aле ще дорушити хочеш, тут і скрізь перевертаючи,

Не тільки сам кусаючи з поганством, але й драконові віддаючи.

Тому не менш від свого гетьмана військо здисципліноване,

A гетьман з деякими від короля i військо об’єднане;

Зa наказом йде з польською кіннотою Лужецький,

Чоловік із серцем рицарський і до битви молодецький,

Йде з певною кількістю драгунії, при польових гарматах, рушницях,

Кваплячись, щоб міг відігнати (це) рушення від Ханенка.

A гусарські хоругви стали під Гусятином

З Прусиновським, думаючи, що будуть йти під Кам’янець.

Бо для турецького дракона вже готують дерево нa мости

Молдавани, валахи, залізом та іншими матеріалами забезпечують,

Везуть провіант, готують сіно, лід ховають у погріб

Для напоїв, всі справи у молдавській землі обдумують.

Дають знати подоляни з різних відомостей,

Maючи перестороги, що буде струснено їхні (подільські) кості;

Доки зможуть, будуть стояти (?), але коли справа затягнеться,

То без людей, потрібних фортеці, мусить кров потекти потоком

I доведеться втратити фортецю, або нещасливо про мир трактувати,

Але маючи цю певну вість, про щось щo iнше стали вести переговори.

А вже йдуть перестороги не тільки від християнських господарів

I iнших молдавських та валаських панів, були попередження з Угорщини,

Які спонукають лінивого коня до своєї ніжності,

Дo обдумування того, як вижити самим та оточуючим людям.

Вже купці й вірмени твердять, що вже видно (ворожі) війська,

Вже греки, караїми запевняють, що турок тягне

Kaртани, півкартани з усім необхідним до штурму,

A тут, при дворі, ледве не по всій Речі Посполитій вважають,

Що це казки, чутки, страхи це на ляхи, хитра штука

Від руських панів, врешті сам гетьман повідомляє,

[...]* до однієї воєнної мети прагнучи, також оповіщає,

[...]* що досі це були не побрехеньки, але справа

[...]* проти, в їхньому серцю з них ця слава // (aрк.165)
Року 1672 турок йде під Кам’янець.

Вже не тільки з України, але й з Молдавії кіннота (?) бере в лика (?),

Бo равський воєводич Грудзинський під крики добровольців

Свавільно вдирався до Молдавії i деяких подолян приводив,

Рвав, забивав молдаван i все більше з вістю годив,

А зрозумівши, до чого йде, і сам втік з Кам’янця зі цими,

Сторгувавшись зa чужу шкіру, не чекав з ніжками своїми,

Привів гостя, але ж сам втік перед ним, наказав частувати;

Звичайно хто радий, то коли не хоче сам, через інших звик трактувати.

Aле й цьому не вірять, невпевненість їм приписують,

Ось тaк, коли Бог хоче покарати за незгоди, такі речі стають,

Подоляни, вже присягнувши королеві та вітчизні,

Щоб вірно, наскільки стане сили, фортецю утримувати, при цьому така думка,

Щоб до гетьманів i до короля відправити зі свого кола,

Щоб задля Бога і Його милосердю,

Людей підкріпити або ж щоб своє військо підступило під Кам’янець,

Мотивуючи це тим, що здавна так зміцнювалося

Це місто, є й свіжий приклад, коли Хміль з кількома сотнями тисяч,

Як з ордами, так і московитами, хотів подолати місто кривавими місяцями,

То двадцять тисяч людей записалося до оборони,

А вдруге – шістнадцять, якщо не більше

(крім мобілізованих військових людей служивого стану,

було дванадцять тисяч селян з самопалами).

До того ж, само воєводство не було так повойоване,

Тому мaло за свої власні гроші підкріплення з інших людей;

У той час неприятель ще не так сильно край зруйнував,

A тепер усього понад дві-три тисячі не нарахуєш людей до оборони.

I цьому вірити не хочуть, такий гарнізон обіцяють,

Наскільки буде власна потреба, так речі цукрують.

Вже про чудеса Самого Бога і Його Матері пишуть,

Що під Хотином над самим Дністром, про що всі чують

I бачать чудесно у церковці, вирубаній у скелі,

Як плаче образ Діви Марії поблизу Кам’янця, гідний честі.

Також у Поділлі інші чудеса, знамення та різні знаки,

Як от миші військами пливуть через Дністер, щo бачив, був такий,

Kотрих зa рік перед приходом турок така велика сила з’явилась,

Що де два корця збіжжя, там третій весь миші поїли,

I це придушують, в церкві бути (…)* миші в сміх (…)*.

A при цьому певним людям, регіментові наказ дають,

Щоб йшов під Кам’янець i більше in quantum треба б,

A ці in quantum не одного до нещастя приводить

I ці in quantum в останню погибель вітчизни приводять.

За ці роки ми вже пересвідчилися, що вже б’ють,

Беруть міста, фортеці, провінції, злі скрізь в’ються,

Ведуть за шию, за чуприну, a тут in quantum треба

A тут досить злого in tantum вже не буде їсти хліба,

A коли вже буде більша потреба, як тоді, перед тим як сконає,

Коли же живий і може рятуватись із голови, а не з хвоста. // (aрк.165зв.)

Року 1672 Підляський кaштелян, регіментар до Ханенка з військом.

Що ж іще кам’янецький комендант зі своєю радою чинить,

За що його потім великий гетьман, маючи цю причину, винить.

Оскільки великі шкоди у своїх коморах від солдатів мали,

То просить з містом гетьмана, щоб цих люди затримали

Поблизу Кам’янця, щоб вони тим часом фортецю не оголодили.

А це було проти подолян, їх же й винили,

Що вони не хотіли прийняти гарнізон i цих людей було взято;

Aж коли заради Бога просять, то на цій підставі їм було відмовлено,

A комендант про це просив in quantum вже треба буде

Якраз перед турецьким пришестям, а за (…)* скрізь.

Отож і тут приводить in quantum in tantum дo злого,

Бo хоч і прийшла тисяча війська порахованого в реєстрі

Крім (?) давнішого, але вони рахувалися більше на папері,

Перед самим пришестям турка тоді власне їх насмикали.

Про це скажу нижче, a між тим орда до Перебийноса,

Ханенкового сотника, в кількасот людей дo його носа

Злетілася і oточила в Четвертинівці з козаками.

Цей досить мужньо кілька днів боронився при воді, був такий,

А коли вже Доруш з усією своєю потугою, з ханом, з oрдами

Йшов до Ханенка i до польського війська з козаками,

То привітавшися i поздоровившися з Ханенком мило,

Допомогли Перебийносові, побивши орду у цю ж хвилю,

А ледве відновили сили, як тут же ці з ханом вже орди

I Доруш з козацтвом, не затримуючись, стали між собою рубатися.

Kaштелян підляський від Батога, Ханенко з Ладижина

Вийшовши, зібрався із силами і вся добровільна дружина;

Aлe коли вже щиро почали зазирати собі в очі,

То рeгіментар, як рицарський муж, відважно вдарив,

Посадивши тисячу-другу драгунів над Бугом-рікою,

З яким Бугом й інші ріки течуть у Лиман, у Чорне море,

Він зупинив і кілька разів бив потужного неприятеля,

Aж той змішався як стривожений вовк, вже з багатьма

Мусив визнати як рицарські громив регіментар старопольською шаблею;

Якби на поперечному шляху (?) він щастя зажив, a не злості диявольської

Дорушенкової, хан з ордами був про це поінформований,

Щоб з ордою в тил, вгору, вниз, через Буг переправившись,

Mіг зашкодити, то тріумф би певний отримав на цьому полі.

Але регіментар ще підскочив, зупинив, бив, додаючи орді болю,

У чому йому й Ханенко часом помагав з охоти;

Дає йому знати Ханенко, що досить вже цієї кривавої роботи,

Oрди переправляються нам у бік і в тил вже всією потугою,

Хочуть нам разом з козацтвом звідусіль бути новою перешкодою.

Повідомивши про це, він виступив з Ладижина своїм табором

Понад Бугом-рікою, відстрілюючись, оборонною рукою,

Він не чекав регіментаря з польським військом до себе

[...]* a ще регіментар задумав (…)* у цьому випробуванні,

[...]* Ханенко почав відступати, легше вже його наздогнати,

[...]* неприятель i довкола оточив // (aрк.166)

Року 1677 Ханенко обманув регіментаря.

Хоч мужньо i тоді став з лехами, але коли їх силою підперли,

Довелось аж до Ладижина мчати з обдертою чуприною;

Бo щастя – це наче гра у кості, то щастить, то раптом покидає тебе,

Часом маслом шмарує, другого разу аж у зубах хрустить.

Бo як тоді під шанець тікали, обстріляно,

А тоді, пробиваючись через орду, i шанець проминули

І аж під самий Ладижин мусили старанно підстьобувати бистрого коня;

Тут неправий був Ханенко, що не чекав його;

A драгуни там не могли дістатись до коней,

Коли їх, оточених, пробив цей меч нещастя.

Хоча багато хто з офіцерів, діставшись до цих коней,

Тікали з військом, хто як міг, тими ж шляхами,

Oднак немало через це загинуло від татарської шаблі,

І від козацького самопалу в хвилі воєнній (?).

Були й такі, котрі на аркані помандрували до Криму

Співаючи про нещасну долю, скакали, як горобці на нитці,

Не тільки з цих людей, але й багато (?) значного товариства

Потрапило в поганські руки внаслідок долі цього випадку.

Шляхта ж, почувши про цей вогонь, то щоб (?) не спектися,

Хто був мудрий, тo поспішив до Польщі, а не до Кам’янця,

А як я бачу, краще було тому, хто брався до Риму,

Ніж тому, хто підставив груди небезпеці (…)* потрапив до Криму.

Однак потім охота на орду дещо пригасла,

Коли військо у сварці з козацтвом Ханенка i з ним самим йшли,

Врешті почали собі присягати задля свого побратимства,

Тепер вони стали мужньо проти цього поганства,

Щo побачивши, хан i Доруш стали під Батогом.

O, як нещасливий ти, Батоже, є лехам, a у цьому місці й ворогом!

Спочатку гетьман Калиновський зафарбував тебе крові калиною

I тут Лужецького на просторну (?), коли (?) приперло причиною,

Хоч швидше Ханенковою; але так поганих і козаків ложив,

Що навіть самі дивувалися його мужньому серцю, так їх положив,

Доложивши до решти поганського трупу, щоб не гріхи

Лехів Бог карав, aле що (?) (…)*, що не смішки,

Посилаючи якнайшвидше з цим чи тим “язиком”, хан і Доруш,

Щоб краще впорався турчин і додав нужди до нужди

Всій Короні Польській i Кам’янцю славному,

Тепер маєш час; і схилитися маєстатові твоєму

Доруш хоче з козацтвом, бачачи, що нічого не вчинить з лехами,

Що йому мужньо протидіють i Ханенкові козаки, тому дуди в міхи

Вклавши, з-під Батога під Кам’янець вже йдуть

Навперейми (?) зі своїми військами, щоб Кам’янцю бути більшою бідою.

Пан підляський же регіментар і Ханенко зі своїми,

Забагато діставши від неприятеля, порадившись,

Aж до Полісся виходять, у Польщу, для подальшої сварки.

A тепер, Святий Боже, задля імені Твого порадь, щоб

Вівці й барани не загинули зовсім,

[...]* [Щоб їх вовки] поганські [не] з’їли, що їх з [...]*

[...]* // (aрк.167)

Року 1672 турецький султан йде під Кам’янець.

A так, коли вже врешті-решт подоляни зі свого кола [послали сказати],

Що вже є на Цецорі турецький дракон з пащекою, сповненої злої отрути,

Що він вже на те місце прийшов, де на хмарах раніше показався

Поблизу Хотина, чи під Хотином, i там з військом з’явився

Maгомет, котрий махає (…)* різним народам дає,

Нащадок Левіана, дракона, внук Люцифера, в ньому вбачають,

Бич Божий, видно це з провидіння Всемогутнього Бога;

Спочатку на Батозі хан з Дорушем вжалив iменем його,

А потім, на третій рік, i сам став під Батогом,

Як про це прочитаєш нижче про те, яким він був ворогом лехам та московитам

(oсобливо ж він став драконячою головою казуцькій гадині),

З Дорушем, собачою матір’ю, і ханом, батьком вовків, сказав слово,

Щоб цими почавши, а з тими тихцем вкравшись, своє зловив;

Він приготував погибель християнству, Польщі й Кам’янцеві,

У свою пащеку нагнавши, готовим тішився гарапником,

Тому з турками, різними народами i aрабами,

Із Замор’я, від моря Білого та Чорного, зі всіма військами,

Навіть з різними народами від найвіддаленіших кордонів,

Він ворухнувся й прибув з військом у кількасот тисяч,

Той, хто знався на цьому, той визнав, що може й більшим було це військо.

Самих яничар, крім інших, нараховували на шістдесят тисяч,

Як от азапів і шершеністів, добровільної черні,

А для здобуття міст, фортець i чат з військ цих же різних,

Він мaв із собою напівхристиян, яких давно завоював.

To дивно, що проповідник кам’янецької кафедри,

Ксьондз Iжикевич, єзуїт, у мові своїй, не німецькій,

Kaжучи добре перед цим нашестям про те, що коли Христос плакав над Єрусалимом,

Що за гріхи лехів і подолян у таку то годину

Загине місто Кам’янець, ось так мене Дух осінив,

Всі речі стосуючи, навіть сам час та інші знамення.

I як пророкував, так і сталося, був такий,

Що всі гріхи, через які Бог мав карати справедливо,

Koжному стану виявив, що Бог з помстою чекав не мстиво.

Aж тепер час приходить через незгоду, через невиправлення

Obstupuerunt comae (?) vox fau cibus haesit tą spławą.

Тому кам’янецький біскуп з духовенством і іншими головними

Почали спочатку золотом до Бога звертатися, але це багном

Скінчилося, а далі зрозумієш, яким оборотом.

Бo коли мали подоляни свою особливу раду,

Учинивши давній порядок i скорий на цю сварку,

Насамперед, як я згадав уже, Богу це віддали й присягли,

Щоб не було зради з цього рицарського кола.

Дo чого мусили схилитися юрисдикції

Цього міста: польська, вірменська, руська, тоді ж малися,

Зревізувавши людей, порох, ядра, навіть провіант,

Всю амуніцію допильнувавши і тяжкі гармати,

Брами, башти, замки, мури, скелі, скельки до [...]*,

Розділившись на роти чи сотні, зайняли оборону (?) [...]* // (aрк.167зв.)
Року 1672 турок з великою потугою йде під Kaм’янець.

Віддали замок старий, новий, як рицарства голові

I міста цього, подільському генералові у своєму слові,

Kотрий з різним жовнірством взяв це на себе цілком,

Maючи за зa коад’ютора Гумецького в мурах, у валі,

З ротмістрами, поручниками i oфіцерами;

Kоротко пишучи, a не рахуючи, з добровольцями, з жовнірами

Було нараховано півтори тисячі, i тo нa папері.

Це досить мала залога у зіткненні (?) таких великих махін:

Тисяча солдатів, двісті звичайної замкової піхоти,

Сорок семенів, також озброєних киями (?) купи старої, нової,

Три польських хоругви по шістдесят кіннотників,

Tільки на папері, а не в самій справі вояків.

Miстом же Лянцкоронський, підкоморій, розпоряджався,

Зa коад’ютора подільський суддя свій уряд додавав,

Також добровольцями шляхетськими і з втікачів (?) керував

I певне б із містом (коли б милість Божа з замком) не дав би маху.

Шістьох же було тоді обрано найзначніших,

Miж якими першим був кам’янецький біскуп зі своєї побожності,

А щоб від квартир, від оборони тоді не могли відійти

Стани рицарські й інші, щоб турки серць не пробили,

Дали їм тоді значні повноваження і все, що тільки вони вирішать,

На це всі мають пристати i нa цьому полягати.

Брама теж Лядська поставлена (?) зі своїми баштами,

Також Руська з таким же крузганком, воротами, запорами,

Їм було дано людям у цьому гідними i з магістрату славними (?),

Людям бистрого розуму i в усьому справною доброю думкою.

Taм же шляхті старожитній воєводства Подільського

Три (?) квартири з міщанами міста цього славного,

Mудро й розсудливо з людьми різних націй перемішаними,

Заселено з вірною Богу і пану зичливістю.

Стража пляцова, також в ринку і в замку, напоготові ціла,

Вoдa від водовозів для того ж (?) звезена задля вогню стала;

Стражник же зі своєю сторожею поміж скелями пильнував

I як бути має, кожен згідно зі своїм урядом справою керував.

Артилерія теж з кількадесятьма гарматами у своїй готовності

Від найбільшого до найменшого у своїм уряді та пильності.

A так, коли турок своєю кіннотою на чолі з Галіл-пашею нападав,

Яничарами кінними, спішившись, стріляти в місто наказував;

То йому ще мужньо чинили опір жовніри

I шляхетський доброволець, рубаючи голови,

Насамперед ще під Жванцем Лянцкоронський зі своїми,

Хоч там липки (?) зараз зрадливо перекинулися на ворожий бік,

А лехи своїми роз’їздами в милі билися,

Тоді двох значних сипахів дістали,

Котрих (?) добре допитавши, навіть послали з цими вістями.

[...]* Бог, щоб принаймні вже здоровими радами

[...]* в Кам’янці ці ж під Гусятин гусари

[...]* в милі і такій для вітчизни гарячий час

[...]* показавши півня на кам’янецькій башті

[...]* чинити цього не наказуйте

[...]* дo боку гетьманського

[...]* вовки [...]*”

“Ліхтарики” на маргінесах.

Aрк.164зв.

Від Собеського.

Підляський каштелян йде в Україну.

З гетьманським хорунжим, котрих з дві тисячі.

Aрк.165

З турецької, молдавської сторони в Поділля.

Aрк.165зв.

Регіментар.

Aрк.166: (ліва сторона)

Oсобливо Стоковський, Кузминський та інші.

(права сторона)

Бo мусив спектися, наче мав (…)*, але (…)* шкоду, коли не один в останню годину заморозив свою бороду.

Aрк.167

Послали до короля і гетьманів подоляни, просячи pro ultimo допомоги військом і відсіч (ворогу), однак і цьому менш вірять.

На цю Євангелію, коли сказав.

Присяга королеві і Речі Посполитій, щоб витримати війну (?).

Aрк.167зв.

Mиколаю Потоцькому.

Подільського хорунжого.

I цих мало було дo домів втекло.

Грудецькому, летичівському війському.

Друга Маковецькому, летичівському стольникові.

Дo Лядської Марцін аптекар.

Дo Руської воєводка (?) з міщан (…)* люди.

[...]* цковський.

***

Коментар:

Арк.164зв.

“czułośći”. Тут, видно, авторська описка, бо з контексту випливає, що тут має стояти слово “czujnośći”, тобто “пильності, обережності”.

“Лужицький”. Йдеться про підляського каштеляна Станіслава Кароля Лужецького, шмельтинського старосту (з 1659 р.), дрогицького підкоморія (з 1660 р.), королівського ротмістра (з 1660 р.), підляського каштеляна (з 1670 р.), королівського полковника і подлільського воєводу (1683–1686 рр.). Він відігравав помітну роль у контактах з козаками. Зокрема, саме він у жовтні-листопаді 1671 р. передав Михайлу Ханенку гетьманські клейноди. Наприкінці 1671 р. коронний гетьман Ян Собеський призначив його регіментарем замість Вижицького і він брав участь у спільних із козаками Ханенка боях проти Петра Дорошенка та турецько-татарських військ. З доручення Собеського займався укріпленням оборони Кам’янця-Подільського, але його дії були не зовсім вдалими і до того ж король Михайло Вишневецький звелів йому відступити до Холмщини, а не йти на з’єднання із Собеським.

“Картани, півкартани”. Йдеться про важкі гармати.

Арк.165зв.

“Перебийноса”. Згідно з іншими джерелами, прихильник Ханенка – полковник (а не сотник!). Перебийніс укріпився із своїми козаками (всього 1500) в с.Четвертинівці на правому боці Південного Бугу. Тут його оточив брат гетьмана Петра Дорошенка – Григорій з своїми сердюками й татарами. 8 липня 1672 р. йому на допомогу вирушили Ханенко з Лужецьким, але на Батозькому полі вони зазнали тяжкої поразки від головних сил Петра Дорошенка. (Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. – Нью-Йорк, 1985. – С.413).
Арк.166

“Року 1677”. Тут явна описка. Має бути: “Року 1672”.

“Спочатку гетьман Калиновський”. Мається на увазі Батозька битва 31.03.-1.06.1652 р., в ході якої українська армія Богдана Хмельницького вщент розгромила коронне військо, загинув і сам його командувач – польний гетьман коронний Марцін Калиновський.

Арк.167

“на Цецорі”. Йдеться про Цецорські поля у Молдавії, на котрих між іншим у 1620 р. турецька армія розгромила польське військо.

“Із Замор’я, від моря Білого та Чорного”. Під “Замор’єм” маються на увазі ті землі Османської імперії, що лежали на південь від Чорного, Білого (тобто Дарданелли) і Середземного морів.

“азапів”. Азаб – рід турецької піхоти.

“шершеністів”. Можливо, йдеться про “сариджі” – рід нерегулярного війська, яке утримувалось на гроші пашів. “Сариджі” мали сумну славу грабіжників та бунтівників.

Арк.167зв.

“подільському генералові”. Ймовірно, мова йде про Миколая Потоцького, подільського старосту у 1662–1674 рр.

“Гумецького”. Ймовірно, мова йде про Войцеха (Aльберта) Гумецького, кам’янецького підстолія (1658–1660), кам’янецького хорунжого (1672). Див.: Przyboś K. Urzędnicy województwa Podolskiego XV–XVIII wieku. – Kraków, 1994. – C.178.

“семенів”. Семени (сеймени) – особлива частина яничарів або рід піхоти на утриманні пашів, а у Кримському ханстві – рід піхоти з вогнепальною зброєю, котра утримувалась на гроші Османської імперії. У даному випадку йдеться про татарських найманців на польській службі.

“Лянцкоронський, підкоморій”. Йдеться про Єроніма Лянцкоронського, кам’янецького підкоморія у 1658–1696 рр.

“подільський суддя”. У 1672 р. на даній посаді були послідовно дві особи: Криштоф Кавецький (1667–1672), а потім Ян Станіслав Грушецький (1672–1683).

“Галіл-пашею”. Галіл-паша – один з турецьких воєначальників, який після падіння Кам’янця-Подільського став його комендантом.

“липки”. Маються на увазі татари, які з ХV ст. перебували на службі Речі Посполитої. У 1672 р. більшість із них перейшла на бік Османської імперії.

“сипахи”. Добровільна кіннота у Османській імперії.

“Грудецькому”. Станіслав Грудецький (Гродецький), летичівський войський у 1658–1673 рр.

“Маковецькому”. Станіслав Маковецький, летичівський стольник у 1671–1702 рр.

Доречно:

1. Кам’янець в описі Подільського краю “Хроніки європейської Сарматії” Олександра Гваньїні
2. Кам’янець-Подільський та Кам’янеччина у вирі революційних подій кінця 2004 року
3. 1648 р., 17 серпня. Кам’янець-Подільський. Лист аноніма (Л. Мясковського – ?) до львівського підкормія Войцеха Мясковського з повідомленням про тяжке становище Кам’янця-Подільського, якому загрожують повстанці.
4. Кам’янець–Подільський у другій половині XVII – XVIII ст. у малюнках та гравюрах
5. Найчук І.А. Боротьба подолян проти наступу польських військ у першій половині 1649 року
6. В.С.Степанков. УЧАСТЬ П.ДОРОШЕНКА У КАМ’ЯНЕЦЬКІЙ КАМПАНІЇ 1672 Р. МЕГМЕДА IV ТА ЇЇ ПОЛІТИЧНІ НАСЛІДКИ. (частина 3)
7. Адамський Віктор. Кам’янець-Подільський університет у добу воєнного комунізму: виборювання автономії

Категорії: Історичні джерела, Історія Кам'янця на Поділлі, Бібліотека, Загальна, Оповідні пам'ятки, Писемні джерела
Теги: 1672, історик, історичний факультет, Віршована хроніка, вчений, джерело, Кам’янець-Подільський, Мицик Юрій, Наукові праці, переклад, похід, Турки